 У минулому і тепер...У середньовіччі, шукаючи роботу, я б ...
То де б Ви працювали? Куди могли б звернутися? Яким вимогам мали б відповідати? Можу запевнити, що і тепер, і колись давно-давно важливою умовою є Ваші знання, талант до певного виду діяльності, або, як тоді говорили, ремесла. Далі прочитаєте не про види ремесел, а якраз про перипетії, пов'язані із навчанням, роботою та кар'єрою ремісників, як то кажуть тепер:)
Спочатку треба було вчитися своєму ремеслу, а потім вже працювати за фахом. Всім зрозуміло і логічно! У кращому випадку таке трапляється в наш час, але й тоді не все було так просто. Починаємо не від "царя Опенька", а від часу утворення ремісничих організацій - приблизно XIV-XV ст. Такі організації називали цехами. Вони з'явилися в українських містах (а в той час польських та литовських) пізніше, ніж у Європі, але у структурі, традиціях, організації роботи було багато спільного. У Львові, наприклад, про шевський цех відомо із документів 1386 р.
Щоб розпочати навчання у цеху потрібно було проявити свої здібності під час випробувального терміну (своєрідні вступні іспити), потім заплатити відповідний внесок - і Ви б вже були зараховані в ряди студентів:), тобто учнів. Що ж далі? - А далі навчання:) Причому найважливішими вважалися практичні заняття, бо який з учня буде бондар, якщо бочка буде протікати, що ж то за гончар, що не знає, як посуд із глини виготовляють. Заборонялося переривати навчання без поважних причин. Довідок ніхто не вимагав:), але таке ставлення до навчання могло закінчитися для учня вигнанням із цеху. Термін навчання не був однаковим для усіх. Хтось вчився півтора року, а хтось - три. Це залежало від цеху.
Після навчання учень мав право залишитися працювати у цеху. Таких ремісників називали вже підмайстрами. Вони отримували заробітну платню, спочатку невелику. За певних умов і з відповідним досвідом можна було отримати керівну посаду - стати майстром, організувати роботу у своїй майстерні, взяти на навчання учнів, а підмайстрів - на роботу. Не завжди підмайстри могли отримати звання майстра. Так, як і зараз, були на це певні суб'єктивні та об'єктивні причини. Майстром ставав той, хто продемонстрував свій талант - виконав "шедевр", тобто виготовив вироби свого ремесла, які б точно сподобалися старшим майстрам. Крім того, треба було організувати для усіх цехових ремісників обід, а не це не у всіх були потрібні кошти. Плюс - знову внесок до цехової скарбниці. У коломийському гончарському цеху, наприклад, майбутні підмайстри мали дати на обід 4 злотих і ахтель пива - більше 100 л.
Менше вимог було для синів ремісників (гм...), яких називали маслаками. У деяких цехах їм дозволялося сплатити гроші до цехової скарбниці і не виконувати "шедевру".
Тих ремісників, які не входили до цеху, називали партачами. До речі, несправедливо зараз цей термін використовують для означення чогось неякісного. Навпаки, партачі могли виготовляти нічим не гірший товар, а бувало й кращий. Правда, цеховим ремісникам це було невигідно, тому вони й поширювали такі чутки.
На завершення варто наголосити на тому, що якісні ремісничі вироби високо цінувалися не лише населенням українських міст та сіл. Їх продавали іноземним купцям, які приїжджали сюди на ярмарки. І знавців своєї справи поважали! А як тепер?:)
|
