Днями прочитав в NG про маловідомий в широких колах кліф- і хайдайвінг. І якщо про дайвінг всі чули, то про його різновиди, мабуть, небагато, про що вам сьогодні і розповім.

  В дитинстві на морі чи озері ви, мабуть, пробували пірнати і вже тоді при невдалому стрибку ви відчували, що вода не така "м'яка", як здається, а тепер уявіть стрибок з висоти...  30 м і при цьому показуючи різні викрутаси. Страшно?? Не дивно, що таких відчайдухів небагато, адже один неправильний рух і... відбивна готова, а людина виходить з матриці назавжди :).

  Кліфдайвінг зародився у 18 столітті на острові Мауї (Гавайські острови). Тоді стрибки у воду були випробуваннями для воїнів, кращим воїном вважався той, хто стрибав з максимальної висоти і з мінімальною кількістю бризок.
   Спортсмен розганяється від нуля до 100 км/год за 2,5 секунд, аби потім відразу ж загальмувати до нуля на дистанції 3–4 м – це типова динаміка боліда «Формули-1» (те саме, що п'ятами об асфальт:)). Але сміливець не має ні шолому, ні спецкомбінезона, ні ременів безпеки. З одягу на нім лише звичайні плавки.

    Своїм корінням кліфдайвінг вирушає в Каунолу, село на гавайському острові Ланаї. У далекому 1770 року Кахекилі, останній незалежний король племені Мауї, прославився своєю майстерністю в «леле кава» – стрибках у воду з високих скель. Кахекилі заставляв своїх солдатів «накоа» стрибати разом з ним, аби довести свою відданість і безстрашність. Мауї стрибали з уступу в королівські води Каунолу «солдатиком», ногами вниз, прагнучи увійти до води з мінімумом бризок. Поколінням пізніше, за правління короля Камехамеха I, Гаваї перетворили «леле кава» в спортивне змагання. Судді стежили за бризками і стилем стрибка.

   Деякий час уступ Кахекилі пустував, хоча він як і раніше вважався священним місцем і охоронявся «накоа». Традиція «леле кава» була надовго забута. Лише в кінці XX століття інтерес до хай-дайвінгу став відроджуватися у Європі. Спортсмени, що займаються класичними стрибками у воду, могли непогано розважати відвідувачів у парках і цирках. Прагнучи зробити стрибки більш видовищними, організатори здіймали вежі все вище. Шоу справляло таке сильне враження, що було очевидно: змагання з хай-дайвінгу можуть залучати масу глядачів. У 1996 році утворилася Всесвітня федерація хай-дайвінгу із штаб-квартирою у Швейцарії.

  Між кліф-  і хайдайвінгом є невелика відмінність. У хайдайвінгу спортсмени стрибають із спеціально побудованих конструкцій. Це можуть бути будівельні конструкції в порту або вежа над басейном. Споруда спеціальних веж вигідна з точки зору організації шоу – змагання можна проводити там, де зручно розмістити глядачів, встановити телекамери, зустріти спортсменів і гостей. Висота стрибка може бути встановлена з граничною точністю.

   Кліфдайвінг – це стрибки у водоймище зі скель в природних умовах. Ці змагання проводяться в найекзотичніших куточках світу і збоку виглядають абсолютним безумством. Помилка на старті, несподіваний порив вітру, щонайменша заминка у польоті може відкинути спортсмена на тверді скелі або на мілину (частенько ділянка достатньої глибини виявляється дуже невеликою). Тому тут потрібна філігранна точність, витривалість, у непідготованої людини може розірвати селезінку, інші внутрішні органи, зламати навпіл хребет, розірвати на шпагат (бе-е-е). Але такого переважно не стається, бо виступають тільки професійонали.

От на що готові люди заради гострих відчуттів; вже перестаю дивуватися способам їх отримання.