Name: Адекват....
Item: Адекват....
Author: гуцулка_Ксеня

Адекват....

       Я згадую вчора… Слова із сумних літер пишуть знайому музику, знайома музика слизьким та іноді хитрим, інколи жорстоким способами звужує коло моїх думок до неадеквату… Дивне слово – неадекват… Беручи утомлено в жменю зграю старих спогадів, я не знаходжу серед брудної білизни буденного і такого вимушеного вчора нічого корисного, нічого приємного… Зловтішаюся – роль мого злого Я стає у адекват до неадеквату, гра слова набуває іншого значення в умовах серйозних діялогів (не випадково пишу через «я») сумних, веселих, дурних і просто, усім зрозумілим, зарозумілих бажань…
       Згадую вчора… Гербарій, насправді, не просто зів’ялих квітів і, насправді, не просто квітів – згнилої трави, яку, складаючи у альбом замість фотографії, боїшся розгортати, але… не можеш викинути… Ховаєш далеко, стаєш параноїком свого минулого… Але твій адекват тебе заставляє врешті стати прозектором свого вчора… Ти гортаєш сторінки свого щоденника, розмірковуючи і вигадуючи у найдивніший спосіб про вміст пустих сторінок, вириваючи сторінки, які контузять усе твоє єство, легенько проводиш рукою по сторінках, які принесли великого суму, але того суму, який прецесіює навколо умовного способу щастя як альтернативи до бажань, сподівань, розчарувань…. РВЕШ!!! Рву… Дитинство – контамінація того, що не було, і того, що могло бути, контамінація абсурду і наднебажання згадувати дитинство і п’ятнадцять років міцного бетону, залитих у підґрунтя фундаменту злої ненависті до «бути самим собою», бути адекватом у неадекватній прогресії часу і суспільства…
       Згадую вчора… Як і сотні інших біохімічних істот, що з плоті і душі, вчився… Ти… Я… Перші кпини, випробування, перше шукання ідеалу справжньої істини життя, перші писання – вимахування словами, здебільшого пустими, самовпевненими і далеко не глибокими, перше тримання руки, злість, перші розчарування, відкривання і закривання дверей, вікон, кватирок, підвалів, сіді-ромів, перші сльози… Не згадується, бо не хочеться… Інколи готовий спалити метрику свого життя, готовий бути неадекватом до вчора, оскільки вчора зробило сьогодні неможливим… Чи навпаки?! Пандейра замовкає…
      Слухаю вчора… Прообраз мого прообразу прообразу мого – нове життя мого Я… Його стає багато і з кожнем днем недостатньо… Адекват стає адекватний до неадеквату, хтось штовхає пропс і він, скотившись до майже самого низу, падає на голову, на бездомні мрії самотніх думок… Гра Маски – ось я про що… Постійне руйнування, здавалося, стереотипу «бути собою», постійне ламання збудованого будинку стійкості, слів розмитих і таких безмістовних, плавно, скупо, і так само вкотре – гра маски – ось я про що… Спочатку – весело, гра, далі, як залежність домінанта над окупованою територією хвороби – саме хвороби хворого адеквату. Полюси зійшлися у нулі і отримали занадто багато питань – вірші про Країну, патріотизм, активність, незалежність… «Я» зіграло у гру, в якій зуміло програти, зіграти в нічию, і, аби виграти, пожертвувало собою і стало у неадекват до адеквату, згадую вчора – гра маски, ось про що я… Чому так багато слів в античності починаються на Е – епос, Еос, етос, Еон… Еристика – хороше слово, слово, що володіє словом…
       Згадую вчора… Хм, два роки, чи понад два роки, чи два роки і чотири місяці, або два роки три місяці і двадцять один день… без п’яти хвилин – двадцять один день… Адекватно витягуєш з найкращої полички свого життя найкращий маленький фотосалон слів і спогадів, твоє (автор – мається на увазі – моє!) серце стискається, ти сумно ковтаєш усе зібране докупи, цілуєш пальцями руки ніжно естамп, залишений нею, залишений міцно, і чомусь зараз важко…
       Згадую вчора… Думаю, навіщо зараз це пишу, для кого? Для себе – хочеться, для неї – хай задумається, для неї – хай заплаче… І ще для когось? Немов ножем намазати окраєць хліба смачним повидлом і, зі смаком піднімаючи до рота, утратити все задоволення, випадково опустивши ласощі на підлогу. Перші сварки, треті сварки, п’яті сварки, десяті радощі, соті поцілунки і обійми… І… згадую втрату… Своєї тієї єдиної хорошої сторони свого дитинства – віру… Не знаю я, чи вдалося мені сьогодні вернути її, чи це просто «самообман, рефлекси тваринні»… Коефіцієнт неадеквата боротьби підлітка зі злом як суб’єктом власного ініціювання перемоги добра здорівнював (теж кумедне слово, але дорівнював не мало б такий єфект, як це, і навіть єфект спеціально пишу через «є»), нагадую, здорівнював абсолютному мільйону, а не нулю. Зло виграло перший мільйон і, зловтішаючись до сьогодні, зробило усе, аби я написав – я нещасливий…
       Згадую вчора… Зупинюсь… Прочитаю усе, що написав досі… Прочитав, продовжу…
       Згадую вчора… Вчора, що дорівнює в три місяці… Парангон відчуттів – ось що важливе, ось що змусило моє зле і завжди таке замкнуте «Я» скрикнути, здригнутися, бігти, втікати, і це далеко не паралогізм – в чому мене звинуватять циніки, що фанатіють від мого раціоналізму, мого бачення логіки в м’якому середовищі питання «любові»… Я не умію любити – ось що паралогізм… Мій власний і мій далеко абсурдний!!! Злить. У такі моменти друкую швидше і голосніше… Спить брат… Обернешся, не розбудив… Вчора в розмірі двох місяців – звикання до радіації після вибуху, життя здається можливим у таких умовах… Але згодом, чи не так згодом, як моментом, адекват стає абсурдом і абсурд стає до неадеквата в позицію бою. Загвіздок сучасних ідей спрямованих слів до високого ставлення далекого надмайбутнього літературної думки залежного речення від абзацу простих міркувань – абсурд, хіба ні? У грі один гравець витіснив іншого, сильніший слабшого…
       Згадую вчора… Квадрат одного місяця пронизує діагональ, що утворює два трикутники… Хм, як не кумедно – не один трикутник, як зазвичай буває, – а два…. Адекватом стаєш ти, діагональ – неадекватом, вона – абсурдом… а вона… і він… залишаються поза грою – як спостерігачі, що не до кінця розуміють, що відбувається….
      Згадую вчора… Задаю собі питання – що важливіше: те, що потрібне, чи те, що любиш? Особливо – коли вершини, власне, стоять у різних кутах зовнішньої кімнати твого життя… Літер у транспорті твого життя закінчується, ти раптом усвідомлюєш, що опинився поза межами своїх міркувань, губишся – досягаєш усі своїх цих банальних цілей… і втрачаєш смисл… І тоді невчасно, негарно, абсурдно, неадекватно, нагло появляються почуття… Хочеться зжувати, не випити, зжувати кураре з долонь свого закоханого абсурду….
      Згадую вчора… Вчора – це двадцять вісім хвилин тому… Через хвилину – двадцять дев’ять… Навіть не просто міст, а естакада – була спалена… Ти розумієш, що лицеміриш, ти розумієш, що ти в конкретному неадекваті до адекватного пустого лишень слова… Кути квадрату давлять на тебе і більше за все на світі, уперше, як ніколи у житті, тобі хочеться, щоб цих вершин двох кутів одного поля бою не було, щоб залишилася лише діагональ… І абсурд… Ти в прямому адекваті до своїх почуттів… Але так неправильно… Адекватографія твого «Я» - щастя змуруй для інших – не тобі у ньому зігнити… І не хочеться…
      Тридцять три хвилини – згадую вчора… Сумно, і мені хочеться бути щасливим… Стискаю руку у кулак… Завтра подарує мені нове вчора і те, яким воно буде і чи взагалі буде, – не знає ніхто… і це далеко не есхатологія…
       Пускаю в душу фосген………
       Аналізую сьогодні…
       Уперше…

       Автор: Повстанець