В такому бойовому дусі розпочалась наша мандрівка у гірський табір Борця. "Темна нічка гори вкрила, полонину всю залила" а ми не піддаючись сну зиркаючи на "спеленаного" Міккі Мауса, відточували свій дзвінкий сміх. Далі, по прибутті, нам довелось сміятись ще дужче, коли втрамбувались у кузово нашого "смертельного таксі" і гайнули стрімкою дорогою до місця таборування. Як там нами не трясло, кидало, перевертало і мало не викидало за хиткий борт кузова - задоволеними були усі, хто від МЕГАвеликого викиду адреналіну в кров і ще чогось кудись;), а хто від омріяного відчуття твердої землі під ногами;)

    Ознайомившись із напрочуд красивою місцевістю взялись за діло: хто ставив намети, хто розводив вогнище, хто лагодив канапки, а хто ганяв корів (таки добре наганяли, більше вони до нас в гості не приходили;)) Ну от, підкріпившись рушили підкоряти г. Петрос.

Марічка Когут: " На Петрос піднімалися ми в перший день, коли тільки приїхали. Змучені, десь частково голодні, бо ж лише канапками перекусили, тай почалапали на ту гору. Взагалі я собі то трохи не так уявляла, і підйом на гору, і дорогу....Бо це вже як на гору лізти то майже кінець дороги, а поки дійдеш до того підніжжя, то просто валишся з ніг) Але тоді вже відкривається друге дихання, і біжииииш вгору, щоб швидше дістатись до вершини) Правда підступна та гора Петрос.) Кілька разів так: здається що вже то вже вершина, а вилазиш-і бачиш шо то ше йти і йти.......ех) Але коли вилізеш то вже радості, і стоїш вище хмар....краса.)А болото.....просто капець. По дорозі просто капці губили, бо болота того по кісточки, а то й більше. Падали, йшли, бігли) Прийшли ледь не до пояса в болоті, замучені, але раді))"

     Після виснажливої доби нас чекала смачнюча вечеря і міцний сон.

    День другий почався певно не для всіх звично - з руханки, але саме вона допомогла остаточно прокинутись нашому гумору)) Водні процедури, сніданок і: 

"Гей, скобе! Мій друже, дорогу вкажи.

Де скеля "Тризуб" гордо в небо стримить!

Боронить від ока лихого й біди,

Ту квітку лілею, що мушу знайти!

Ліля Мегедин: "Відколи почалася мандрівка я тільки й думала про те, коли піднімуся на найвищу гору в Україні, намагалася запам'ятати усе, що відбувається. Навіть не знаю, з чим можна порівняти враження, та чи варто, бо це було щось особливе і незабутнє! Радість і гордість за себе, що змогла подолати такий шлях і побачити таку красу! А підніматися дійсно було нелегко. 

На першу частину шляху витратили багато сил, потім тільки й думали про відпочинок, але відстань до Говерли зменшувалася - і ми вже просто не могли відступити, повернутися до табору:) Правда, по дорозі випитували у нашого провідника Мар'яна, чи довго ще йти лісом, чи далеко ще до джерела, чи буде легше підніматися на Говерлу, ніж на Петрос...За розмовами, зупинками для знимкування тої краси і нас на її фоні, не помітили як вийшли на вершину українських Карпат. Те, що побачили і відчули, було варте витрачених сил!

Знаю точно, що це "яскрава пригода, що буде тривати в мені цілий вік!"

    Ух, цей день дарував усім неабияких вражень, а вечір обіцяв приємні сюрпризи;) Так воно й було, смажені сосиски під кумедні історії життя смакували так, що слинки залишились лише на "каку";) а потім пісні, пісні, пісні і ватра вогню спровадили нас до теплих спальників:)

Мирослава Зінько: "Третій день порадував своєю появою, як ніколи: ніч була холоднюзна, ми всі витрушувались з наметів з жагою побачити і відчути на собі сонце. Не змерзли лише найгарячіші наші борценята;) Босі ноги, з відчайдушністю здертий светр чи вітрівка, бадьорий голос Севастіяна - і руханка почалась. "Потрусивши сідницями", мотаємо кола навколо пасовиська - нашого місця таборування, остаточно розклепивши очі. А далі рушник, мило в зуби - і вмитий писок з блаженністю дивиться на світ, на таборян і вогонь, де кипить сніданок. Сьогодні ніде не йдемо, тож заплецкані м'язи після Петроса і Говерли тихо нагадують про себе при кожному поволенькому кроці, але мають совість і з вдячністю відпочивають на карематах. Товчемося по табору, збираємо речі, демонтовуємо намети - це слово розкішно підходить до нашого з дівчатами "міста", яке складав цілий табір два дні тому)). Все готово, наплічники розляглися на траві, гріють боки, а ми, в свою чергу, наслідуємо їх і товчемось на своїх килимках;). Мені, проте, закортіло повторити слова "Хорунжого", який з прогалинами крутився від ранку в голові. Сіла тихенько зі співаником біля багаття мугикати собі під ніс, до мене доєдналися Боб і Галя, і ми від усієї душі то співали, то ревли, то експериментували з мелодіями, яких не знали, нашими "зовсім посередніми голосами";) Душа просто валялася від блаженства... ;)) Аж "чути крок нових полків" і - ура! - до нас придибав третій заїзд! Спільний борщ, потомлені руки, що розкладають намети, знайомини та жарти, волейбол-гоним'яч;), мафія, а паралельно з нею читальний зал - як і водиться у природі, нечисельний;)), вечеря біля теплого вогню і цей надокуча дим, історія з вінком - хаха;)), і ми, відбувальники, вирішуємо йти на станцію завидна. Десятикратні обійми, туга за цим "окриленим" місцем, за кожним, хто залишався ще на один заїзд і до кого звиклося звикнути, кого сприймаєш як частину себе; туга, що народжувалась вранці з появою сонця і оповивала собою цей прощальний день, росла і кріпла з наростанням тіні. Постававши один за одним у визначеному порядку, валимо в напрямку Лазещини. Кожен встиг передумати все, що бачив і відчув, зрозумів за ці дні. Було добре, холєра! У найкращому і найповнішому розумінні цього слова, хоч я його не дуже люблю. Борці наші, приїжджайте! Подолавши найбільші висоти країни, ми готові до праці, нових проектів і моральних висот у міському, залюдненому житті..."

    Отако, затемна дійшли ми до Лазещини, потомлені після довгої дороги й пізньої години покидали свої наплічники і кості на станції, в залі очікування. Ще година, ще пів, ще кілька хвилин...і ми біжимо до свого вагона. Єєє! Ми в теплі і під легкий поїздний кач розглядаєм сни.