Почалося все зі студії, коли зібралися зовсім чужі люди, які вже зараз, можна сказати, стали одною великою сім’єю. Студія дала початок нашій організації і нашим традиціям, серед яких святкування днів народжень учасників. Зараз вже навіть не скажу точно, скільки днів народжень ми разом відсвяткували, але хочеться розказати про один особливий, не такий як всі, день народження. Основною його відмінністю було те, що "полем битви" цього разу став не Львів, а затишне і прекрасне місто на Франківщині – Коломия. Запросила нас туди винуватиця свята, Мирося. Мила дівчина і справжня коломиянка навіть не підозрювала, скільки радості і приємних, незабутніх хвилин принесе ця поїздка кожному з нас і їй особисто.
Отже, почнемо спочатку (це вже, мабуть, другий початок цієї історії, але нехай). Дорога на Коломию була дуже веселою. Уявіть собі, що вісім чоловік, які були розкидані по різних місцях і навіть вагонах, зібралися в одному місці і почали наводити "свій лад". Спершу нас сприйняли якось зверхньо, але по ходу наших жартів і розваг сміялося піввагону. Коломия зустріла нас теплою погодою, коли у Львові падав сильний дощ. Для більшості з нас це зовсім нове, непізнане місто почало відкривати свої секрети. Мирося щиро прийняла нас в себе вдома, стіл вже був накритий і чекав борців "з голодного краю". Вечірня прогулянка заворожувала своїм теплом, світло ліхтарів падало якось магічно, відкриваючи все по новому, не так, як вдень. Відкриттям цього вечора став їжачок в парку, який спритно сховався від трьох наших фотоапаратів. Наступного дня на Вербну неділю стало трохи холодніше і почав накрапати дощ. Але, звичайно, борців, у яких було стільки ж парасоль, скільки й фотоапаратів, це не зупинило :). В це велике християнське свято ми всі зібралися до церкви святити вербу. Михайлівська, або, як її називають, Велика церква була вщерть заповнена людьми, так що багато хто мусив стояти надворі. Свята літургія закінчувалась посвяченням вербових галузок надворі. Священик не жалів свяченої води, так що я з Юрком, які "ненароком" опинилися попереду, відчули це повністю. Трішки мокрі, але щасливі, ми пішли в центральну частину міста. Годинник на Ратуші якраз відбивав другу. Пам’ятник Тарасові Шевченку задумано зустрічав нас, гостей цього прекрасного міста. Незворушно стояв і музей «Писанка», який не звик в такий ранній весняний час приймати відразу таку кількість відвідувачів. В одному з магазинчиків ми змогли придбати собі сувеніри на пам’ять. Задоволені своїми походеньками, ми повернулися додому, де нас чекав святковий торт. Він справді був святковим, зі свічками, які Мирося, загадавши бажання, задула з першого разу. Треба було бачити її очі, сповнені нестримної радості і невимовного щастя. Як то кажуть: мрії збуваються. І я впевнений на всі сто, що це був саме той момент. Всі були морально піднесені, і вже нікому нікуди не хотілося їхати… хотілося просто залишитися. Правду кажучи, після того мало бракувало, щоб ми таки спізнили на наш поїзд, але обійшлося. Повернення до Львова було не менш веселим, як і поїздка загалом. Вже під Львовом відчувалося, що ми таки добре вимучені. Настя заснула на плечі у Севастіяна, обоє Тарасів, Юрко і Оксанка догравали останню партію в карти, а Мар’ян задумано поглядав у вікно. Так закінчилася ця прекрасна, незабутня поїздка до Коломиї.
На закінчення. Переглядаючи нещодавно фотографії, я отримав море задоволення, це був сплеск емоцій, я ніби переживав це знову… це було просто фантастично і усмішка на лиці не згасала… знаю, що таке ж відчули мої добрі друзі, борці, і знаю, що такі моменти показують, що ми взяли правильний напрямок і разом впевнено йдемо до мети!!!
