У наш час, час декларованого гуманізму, люди люблять повторювати (проте, на жаль, на словах і застрягають) - без сумніву, глибоку, навіть істинну - тезу про те, що давати потрібно більше, ніж брати, у великих чи у малих справах, близьких людям чи ворогам. Це шлях і вибір християнина, і в цьому немає жодних сумнівів. Яка ж фактуальна позиція мови щодо цього дієслова? ;)
   Сьогодні мова піде про форму наказового способу "давай(те) + (схематичне) робити": давай підемо, давайте міркувати. Звідки ж ноги ростуть у цієї помилки?
   Наказовий спосіб (його проста форма) утворюється для 2 особи однини (ти) - Друже, читай!, 1 і 2 особи множини (ми і ви) - Друзі, читаймо; Друзі, читайте! Це максимум можливостей наказового способу, і українська мова , як бачимо, має тут повноту вираження властивості. Їй на противагу, у російській мові є труднощі з утворенням форми 1 особи множини. Тому, щоб виразити наказ, прохання чи заклик до дії групі осіб, які перебувають разом із суб'єктом (ми), росіяни до дієслова додають частку давай, давайте - інакше вони не зможуть зорганізувати людей :))) Чи є у нас з цим проблеми? То для чого зайвий вантаж непотрібного слова? Вживаючи чуже і обмеженіше, замінюємо неосяжність неба на синю стелю..... Як любов на дешеву чи гірку псевдолюбов. Має бути: ходімо, поміркуймо (можна трансформувати, якщо дозволяє зміст, у поміркуй, поміркуйте).
   Форма давайте в українській мові вживається у своєму прямому значенні - у поєднанні з іменником: давайте залікову (не актуальне, але таке жадане словосполучення :), дай мені цьом (не менш жадане :) і завжди актуальне;)).

   Окремо тут відзначимо "ввічливе" дайте пройти у маршрутці, на фоні якого одразу тьмяніє виглянцуване взуття його власника :) Має бути: дозвольте пройти, будьте ласкаві посунутись))))