Борець, що підняв свій меч високо неба, Хитаючи, Ковтав із брудом й кров’ю Свій власний піт… І те обличчя, повне болю та ран із бою, Вітало перемогу… Мати змогу – вітати волю… І похитнувся раптом той Борець Та не упав – Стиснув вуста і краплі крові, Тієї крові цінної й святої, Упали на траву… А борець, свій меч тримаючи високо неба, Дивився поглядом Сумних й холодних тих очей, Туди… далеко… Він знову впав, упав він на коліна, І, мов дитина, Свій меч усе ж не опускав… Хотів підвестися на рівні ноги – Та вже не зміг, Й до ніг Від болю того Сковзнула по його лиці Одна сльоза… Й Борець упав, Борець, що підняв свій меч високо неба… Що в боротьбі лишив для тебе Свій заповіт в своїх очах:
