Найпоширенішим є самозвертання (еге ж :)) вибачаюСЬ, яке містить у своєму складі колишній займенник, а тепер постфікс -ся, що виражає форму від себе (аналогічно: митися (за нас це ніхто не зробить :)), голитися :), хвалитися (отут бувають мастаки! (здебільшого чоловіки: всьому причина - Рима! :))), чесатися (або не чесатися і гнатися з себе у дзеркалі :)) ну і т. д. і в тому ж дусі))

   Виходить, що людина, кажучи "вибачаюся", ніби просить вибачення у самої себе і в той же час себе вибачає (відпускає собі свої борги-прогрішення :)), хоча насправді може вважати і вважає, що завинила перед кимось.

   Синонімами в таких ситуаціях є дієслова "Пробачте", "Даруйте (красиве, незаслужено рідковживане)", "Перепрошую". Останнє для мене особисто має іронічний відтінок, адже його надмірно вживала у всіх життєвих бувальщинах моя вчителька географії, особливо голосно викрикуючи: "Я перепрошую, Зінько, ти знову ігноруєш географію?!" :)

   Форму якого ж відмінка вимагають після себе такі дієслова? Знахідного чи Давального? Мене чи мені? Думаю, досвід та інтуїція вам підказують правильно, проте потрібно все ж закцентувати на цьому увагу. Звичайно ж, Давального - мені. Проте часто чуємо зловживання у перекладі з російської Извини меня - Вибач мене. В українській мові це є сміттям.
   Ненормативним також є вислів "Я хочу вибачитися" чи "У цьому випадку треба вибачитися". Як казала інша моя вчителька, української літератури: "То хочеш вибачитись чи вибачаєшся?". З дієсловом хотіти можна багато і плідно працювати у сфері мовлення :), проте тут воно справді недоречне. Грамотно буде: "Треба попросити вибачення", Треба перепросити".

   Зі свого досвіду можу сказати, що українці не люблять :) вибачатися на фоні інших народностей. Зокрема американське автоматичне "вибач", "будь ласка", "дякую" іноді доводить до сказу, бо людина і сама не усвідомлює, відчуває вона провину, вдячність чи ні, але іноді нам варто цього у них повчитися.


На закінчення БОНУС :)