Олег Скрипка застерігає: українці втрачають свою мову та самоідентифікацію

- Пане Олегу, чи відчули ви якісь зміни в культурному світі з приходом нової влади в Україні?

- Ні, поки що не відчув.

Мені тільки новини страшно читати, бо, судячи з них, на українську мову все ж таки почався тиск.

Взаємодія культури і влади взагалі завжди була мінімальна, і зараз це не змінилося. Я б сказав, що нова влада нейтрально ставиться до культури.

- Усе українське сьогоднішня влада намагається витиснути… Чи можна буде, на вашу думку, зі зміною влади швидко повернути все на свої позиції? Чи цей процес відкине нас дуже далеко?

- Гадаю, спершу нам треба озвучити й визнати, що українська мова – справді зникає. Український народ – це великий народ, але зараз він втрачає свою мову та самоідентифікацію. Потрібно, щоб українці цей факт усвідомили, а не ігнорували.

А вже після озвучення ситуації можна здійснювати кроки щодо порятунку мови та культури.

- Хто це має озвучити?

- Ось я, наприклад, озвучив. Треба, аби всі – на рівні пересічних громадян – усвідомили, що наша мова реально зникає. Її треба рятувати так, як рятують рідкісних тварин, занесених до Червоної книги.

Я не науковець, але за моїми спостереженнями, якщо так буде й далі, то через 20-30 років українською мовою не користуватимуться, бо сьогоднішні процеси відбуваються дуже швидко.

- Ви фактично відкрито підтримували Юлію Тимошенко на виборах. Зараз не жалієте про це, у вас немає з цим проблем?

- Треба зізнатися, що швидше Юля Тимошенко підтримувала мої проекти. Я б сказав, у нас з Юлею Володимирівною була творча співпраця.

Прямою агітацією я не займався.

- Московський патріарх Кирило захотів перейменувати вулицю Мазепи, бо там розташована Лавра. Якщо все-таки наша влада послухає і її перейменують, то про що це свідчитиме?

- Гадаю, перейменують. І ні про що нове це не свідчитиме.

- Посол Росії в Україні Зурабов заявив, що українці і росіяни – один народ. Ви часто буваєте в Росії, чи відчуваєте, що ми один народ?

- Якщо навіть міста дуже відрізняються, то що вже говорити про країни. Сказати, що ми один чи не один народ – це велика абстракція. Зрозуміло, що будь-яка позиція ґрунтується на політичному інтересі: якщо ми хочемо об’єднати Україну з Росією і дозволити висмоктати з нас усі ресурси, тоді ми кажемо про «єдиний народ». А якщо прагнемо незалежності України – говоритимемо, що ми все ж таки різні народи й живемо в різних державах.

- Чи хочете ви, аби ваші діти вивчали в школі ту історію, яку намагається написати міністр освіти Табачник? Де Шухевич, Бандера – убивці, колабораціоністи, а Сталін – великий переможець-полководець?

- Знаєте, нам у школі ще більшу ахінею викладали. І нічого – ми виросли нормальними.

Усе одно залишаться альтернативні джерела інформації. Ясна річ, що це маніпулювання суспільною свідомістю, аби люди повісили собі георгіївські стрічки на антени авто… Гадаю, мої діти будуть розумними і розбиратимуться в історії своєї країни. Я їм допоможу в цьому.

- Нещодавно Лесь Подерев’янський сказав, що треба ліквідувати наше Міністерство культури і туризму, тому що воно неефективне, а реформувати його неможливо. Як вважаєте ви?

- Приміщення Міністерства культури можна просто здати в оренду, а ці гроші пустити на потреби культури… Жартую.

Безумовно, повинна бути якась така структура і, безумовно, Міністерство культури щось робить, але ми це не дуже помічаємо.

Мінкультури є рудиментарним державним органом, який успадкував радянську систему своєї роботи і не змінює її. Виходить так, що люди культури перебувають у авангарді суспільства, а міністерство в авангарді не працює. Тому ми й не помічаємо роботи Мінкультури. Наше міністерство настільки архаїчне, що не має впливу на сучасний культурний клімат країни.

- Чула думку, що міністром культури має бути людина, яка користується авторитетом у суспільстві?

- Вважаю, що міністром культури має бути геніальний чиновник-менеджер, бо це адміністративна робота. Також це має бути людина культурна, яка розбирається в різних галузях мистецтва – від театру до джазу. Це має бути талановитий стратег, який б розписав свою роботу на кілька років уперед і зумів утілити цей план у життя.

- Чи змінилася ваша «країна мрій» (я не маю на увазі фестиваль), про яку ви часто говорите, з приходом нової влади, чи не захотілося вам перенести її десь за межі України?

- Безумовно, з приходом нової влади зросла кількість емігрантів. Те псевдорозчарування, у якому суспільство перебувало за минулої влади, тепер перейшло в реальний розпач. Я маю на увазі людей, які мріяли збудувати з України демократичну державу.

Чи я б емігрував?.. Поки є можливість працювати в Україні, я працюватиму. Мені б хотілося не емігрувати, а експортувати український культурний продукт. Нині я маю таку можливість. Цього року в мене було дуже багато поїздок по різних країнах і ще багато планується.

Я б узагалі радив українцям більше подорожувати. Це дає гарну можливість об’єктивно споглядати себе збоку.

- Цього року вхід на фестиваль «Країна Мрій» буде платним. Вам так важко було знайти спонсора?

- Платний вхід на культурний захід – це нормально, до того ж сума помірна. Те, що відбувалося з «Країною Мрій» до цього року, тобто безкоштовний вхід, – просто диво… Але українці мають усвідомити, що такі речі безкоштовними рідко бувають.

Ми шість років поспіль робили фестиваль безкоштовним для людей, це дуже багато означає… Я завжди виступав не лише організатором, а й інвестором, вкладаючи власні гроші. Також дуже допомагали спонсори.

Сьогодні «Країна Мрій» – це традиційний фестиваль, і треба, щоб він самоокуповувався. Якщо він не окуповуватиметься, то просто зникне. Такий принцип: усі речі, які не мають грошового обігу, зникають.

Ми побачимо, як ітимуть справи. Якщо все буде вдало, то фестиваль отримає путівку в подальше життя. Нам потрібна стабільність і розуміння обсягів бюджету, аби кожного наступного року ми могли впевнено будувати програму.

- Що вам особисто найбільше хочеться відвідати на «Країні Мрій»?

- Мені хочеться відвідати все, бо все цікаво і все мені подобається, але, на жаль, я ніколи не встигаю цього зробити.

Торік я взагалі не був на фестивалі, і цього року на другий день мене теж не буде – ми з ВВ їдемо на «Нашествіє» – найбільший російський рок-фестиваль, потім – на «Слов’янський базар» у Білорусі.

Цього року 10 липня обов’язково хочу подивитися майстрів. Я зможу щось оглянути, придбати й навіть горщика зліпити. Також ознайомлюся з автентичними колективами.

- Чи багато вже назбирали різної народної атрибутики, у хаті, мабуть, усе завалено?

- Ні, не завалено. У мене посуд, тобто все, з чого я їм і п’ю, не те щоб автентичний, але майстровий. І не лише український, а й з усього світу: карафи різні, вази. Тобто все для побуту, бо я людина практична.

У мене є невеличка колекція сопілок: українські, бразильські, німецькі… Є колекція дримб, теж з усього світу. І ще є свистульки з глини й дерева.

Також маю колекцію вишиванок: українські, норвезькі, китайські, японські, арабські, індійські, хорватські, грецькі та італійські. Але я їх не просто зберігаю, а одягаю вдома.

- Скільки країн світу ви відвідали?

- Я не рахував… Багато.

- Були на всіх континентах?

- Ні, я не був у Австралії, Антарктиді й Південній Америці.

- Яка ваша улюблена казка?

- У дитинстві в мене був такий килимок з казкою про Колобка. Коли я поїхав до інституту, мама мені дала з собою цей килимок. Він висів у гуртожитку на стіні над ліжком. Це було дуже душевно.

Ми жили в одній кімнаті з Владом Троїцьким (власник театру «Дах». – Авт .), у Влада батько з Прип’яті був… Потім мій килимок засиділи блохи й таргани, і Влад подарував мені плакат Чорнобильської АЕС з видом на 4-й реактор замість Колобка. Це було за два роки до вибуху цього ж реактора. Через тиждень після вибуху хтось у мене поцупив той постер.

- Що ви найбільше згадуєте зі студентських років?

- Більш за все згадую свою самодіяльність. Ми мали свій театральний колектив, який називався «Театр «Вим’я». У нас було чотири лідери: я, Влад Троїцький, Юра Бєсков і ще один хлопець. Ми були дуже популярними, робили вистави… Писали гуашшю: «Театр «Вим’я», вистава така-то...», а міськком комсомолу ходив і виправляв на «Театр «Время».

- Що вас найбільше дратує в людях?

- Тупість. Через тупість у людей забирають гроші, життя, маніпулюють ними. Через тупість не можна щось зробити разом із людьми гарне чи створити якісь красиві речі. Це взагалі основна проблема людства. Тупість не означає брак знань чи розуму, це закритість до знань, розвитку, спілкування. Такі люди просто впевнені у своїй темряві, і їх неможливо в чомусь переконати.

- Яка з останніх прочитаних книжок вас уразила?

- Відверто зізнаюся, я давно не читав белетристику. Останнім часом читаю різну наукову літературу: психологію, філософію, книжки з історії України, етнографії.

З художньої літератури, що мені запам’яталася, Василь Кожелянко. У кожному його романі Україна розвивалася по-різному. Таке політичне фентезі… Років за чотири-п’ять до Помаранчевої революції він описав її.

Коли я почитав його, то був шокований, бо все, що відбувалося до, під час і після Помаранчевої революції, було майже так, як у його книжках.

- Чи часто вам не хочеться бути реалістом у цьому житті?

- Та я не є реалістом. Я ідеаліст і романтик. Кожен артист повинен бути таким. Реалісти – це песимісти в принципі. Ми ж спустилися сюди на землю, як янголи, щоб зробити її кращою, а не навпаки, тому ми мусимо бути романтиками, аби перетворити на рай-сад нашу землю.

- Яка ваша улюблена українська пісня?

- У дитинстві я жив у Мурманській області… З того, що я чув там по телевізору, мені найбільше запам’яталася пісня у виконанні Ніни Матвієнко «Ой летіли дикі гуси». Вона мені дуже подобалася.

Батько багато співав: «Очі волошкові» – дуже гарна естрадна пісня 60-х. І – «На долині туман упав».

Мабуть, саме завдяки спогадам дитинства я зробив і видав добірку найкращих шедеврів української естради.

- Якби ви виграли мільйон доларів, що б ви за ними зробили?

- Те, що й зараз… Я роблю фестивалі. Якби в мене не було мільйона доларів, я б цього робити не міг, бо фестивалі та інші музичні проекти – це дуже дороге задоволення.

Часто потенційні інвестори питають: «Напишіть нам кошторис, ми хочемо співпрацювати». Ми пишемо кошторис, і вони дивуються. Люди просто не розуміють, що для того, аби зробити якісне свято, треба вкласти гроші.

- Де ви відпочивали востаннє?

- Кілька днів тому був на Азовському морі в Запорізькій області в селі Кирилівці. Я грав дискотеку, і заодно два дні вдалося відпочити.

Мушу сказати, що я закохався в Азовське море. Супер! В Україні є купа невикористаного туристичного ресурсу… Порівнюю Україну, наприклад, з Угорщиною, Чехією, де взагалі моря немає, а в нас є аж два. У Франції Середземне море таке холодне, а в нас тепле… Я дуже люблю тепле море. Тому на Азовське море обов’язково треба їхати відпочивати!

До Азовського я був у Ізраїлі. Ми там грали концерт. Але в Ізраїлі є свій мінус – надто вже спекотно. Море дуже класне, але виходити з води небезпечно.

- І як ізраїльтяни вас сприйняли?

- Глядачі набивали зали – у кіпах, вишиванках, з блакитно-жовтими прапорами – усі разом, піднявши вгору запальнички, співали «Горіла сосна, палала». Дуже класно!

Там пройшло два концерти. Наші ізраїльські фанати буквально носили нас на руках.

Організатори туру нам зробили непогану екскурсію... В Ізраїлі, виявилося, є чимало українських ресторанів, клубів та україномовних людей.

Ми сім років не були в цій країні. І нас дуже чекали.

- З ким би ви хотіли заспівати?

- Було б класно заспівати зі Стінгом чи «Рамштайном»… Та можна, звичайно, багато про що мріяти. Але все ж таки торік я співав з Ману Чао на фестивалі «Створення світу».

- Ким ви себе бачите через років тридцять?

- Тридцять?.. Якимсь дідусем стареньким. Але я сто відсотків їздитиму на мотобайку. Гадаю, на той час уже будуть електричні мотоцикли.

Я продюсуватиму. І можливо, зніматимуся в кіно.

- Якби ви стали президентом, які перші укази видали б?

- Я не зовсім знаю, як працює президент… Але перше, що б я зробив, – зайнявся б інформаційною політикою, що й робить сьогоднішня влада.

Минула влади на це уваги якраз не звертала, тому й програла.

- Що для вас краще – п’ятизірковий готель на фешенебельному курорті чи хатинка в джунглях?

- Комфорт – справа відносна. Часто буваю в п’ятизіркових готелях, де не відкриваються вікна, а кімнати насичуються повітрям з кондиціонера, плюс кондиціонер гуде так, що неможливо заснути. У таких готелях я не можу перебувати.

А може бути хатинка в джунглях, де купа комах і теж не можна заснути. Тому від зірковості нічого не залежить.

Я багато подорожую, і комфорт мені коштує життя…

- Що таке для вас щастя?

- Щастя для мене – це дуже проста й водночас складна річ – реалізація задумів. Коли є бажання щось реалізувати і коли є можливості для цього. Потім, коли я спостерігаю результат того, що спочатку видавалось нереальним, я дуже щасливий.

- Чи існує життя після смерті у вашій філософії буття?

- Безумовно. Але про форми цього життя можна сперечатися… Наприклад, на побутовому рівні – Шевченко живе після смерті. Ми його пам’ятаємо, читаємо, шануємо. І Гітлер живе після смерті, та інші гарні й не дуже гарні люди. І не лише тому, що ми їх згадуємо, а навіть за законами фізики: усе, що ми думаємо про них, говоримо – є вібрацією. Це означає, що вони реально існують, хоча й безтілесно. Їхні імена залишаються в суспільстві. Недарма кажуть, що треба посадити дерево, побудувати будинок… Таким чином ти просто залишаєшся в еманаціях.

Людина ж народжується таким маленьким клубочком, потім росте-росте і розростається більше за своє тіло через свої справи. Таким чином, старіє і втрачає своє тіло протягом усього життя.

Я багато спілкувався зі старими людьми, і їм не страшно помирати, тому що вони існують уже поза тілом, хоча воно ще функціонує.

У такому розумінні потойбічне життя в мене сто відсотків є. А чи є якісь планети з різними духами, демонами, як ми це можемо прочитати в різній езотеричній чи фантастичній літературі – це невідомо… Перевіримо.