Почуття, яке охопило мене з першої секунди нашої ходи неможливо ані описати словами, ані намалювати фарбами...Але почнемо все з початку... Отже перше було "20 хвилин", які "трішки" нас затримали), але з приходом наших "спізнюків" ми розпочали реєстрацію. Всі з величезними усмішками на обличчі (подібно до кота з твору "Аліса в країні Див") вибирали собі кольорові папірці, які ми швиденько "заштовхували" у бейджики, ох то було вельми кумедно...Потім був "екскурс" в історію правил, які ми повинні виконувати під час прощі і, звичайно, молитва і слово про Того, до Кого ми усі йшли...
По двоє, по двоє..швиденько..5 хвилин пройшли - міняємось..ахах..так швидко?! Мабуть, той, хто з нами не йшов, не кумекає і не розуміє, що ж то таке було і про шо я розповідаю, тому детально: впродовж усієї нашої дороги ми мали змогу познайомитися-поспілкуватися між собою, а для того була продумала детальна схема, за умовами якої ми мінялися кожних 5 хвилин, тому усі ми до кінця прощі стали одною величезною родиною!)
Хоча дорога і не дуже далека, і шлях наш був легким і цікавим, але все ж таки ми вирішили зробити привал. Атмосфера взаємного тепла, дружні і невимушені розмови, ото ділення останнім печеньком, проповідь диякона...лише залізна людина змогла б залишитись байдужою до того, що відбувалося.
Страдч... Надзвичайної краси місце. Правду кажучи, коли я йшла, то мимоволі згадувались слова Т.Г.Шевченка: "А ви претеся на чужину, шукати доброго добра...". Не знаю, чи правильно чи не правильно, але така думка в мене виникла, бо мало хто знає про таку місцину, а то прикро...
Відпочити, зібратися з духом, передумати-обдумати... підготуватися
...
Читати далі »
