Українське весілля – це пишна народна драма, пронизана піснями, примовками і приспівками. Старі люди ще тримають в пам’яті форму українського весілля, завдяки фольклористам ці традиції знані й до тепер. Кожне весілля починалось зі сватання. Щоб не "дістати гарбуза”, хтось із найближчої рідні хлопця нібито випадково заходив до батьків дівчини й намагався дізнатися про шанси їхнього претендента на її руку і серце. У ХХ столітті сватання найчастіше відбувалося вже за домовленістю молодих людей. Сватати дівчину молодий йшов з батьком й близькими родичами – шанованими одруженими чоловіками. Обов′язково брали з собою хлібину. За старшого старосту, як правило, вибирали гострого на язик і дотепного чоловіка, який умів артистично виголосити традиційну промову про мисливців, які побачили на снігу слід куниці-красної дівиці (центральні регіони України), або приходили торгувати теличку (Гуцульщина). Дівчина мала сором′язливо стояти й колупати піч. На знак згоди вона різала хлібину промовляючи: "Ріжу цю хлібину, а ви мене прийміть, як свою дитину” (Харківщина) і подавала старостам рушника на хлібі. Приймаючи дар, старости кланялися і промовляли: "Спасибі й дівчині, що рано вставала, тонко пряла і хороші рушники придбала” (Полтавщина). Після цього домовлялись про заручини, де батьки наречених могли конкретніше познайомитись із майбутньою ріднею.
    Від Карпат до Східного Поділля весілля розпочиналося з обряду збирання барвінку та виплітання вінків і весільного букетика (”квітки”) окремо для молодого і молодої. На Полтавщині віночок плели з пташиного пір’я і штучних квітів, на Буковині й Гуцульщині робили справжню корону, прикрашену бісером та дрібними монетами. Неодмінним атрибутом весілля був коровай - обрядовий хліб. Коровай оздоблювали квіточками, птахами, зірками… Запрошувати на весілля гостей ходили окремо наречений зі старшим боярином і наречена зі старшою дружкою. Зайшовши до хати, вони вручали господарям спеціально випечений фігурний хлібчик (шишку), кланялися і промовляли: "Просили батько, просили мати і я прошу: приходьте до нас на весілля!”.
    Перед весіллям молоду вбирали у весільний одяг і розплітали їй косу. На Львівщині молоду садовили на діжку для випiкання, і це робив брат. На інших українських етнічних територіях надягала молодій вінка мати. Розплітання коси символізувало зміну статусу дівчини.
    Традиційним моментом українського весілля був церковний обряд вінчання. Залежно від місцевої традиції, молодий і молода йшли до церкви окремо або ж наречений приїздив по наречену. Того вечора молодих заводили за стіл - "на посад”. Місце біля молодої наречений викуповував, як правило, у молодшого брата своєї майбутньої дружини. Тещі він дарував чоботи, сестрам - хустки, дружкам - кольорові стрічки. Молода обдаровувала рідню молодого. Частування короваєм сприймалося як громадське схвалення шлюбу. Спочатку частку коровая підносили батькам, потім молодим, а далі - всім гостям. Після цього свахи приступали до "покривання” молодої: з неї знімали вінок і пов’язували жіночу хустку (колись одягали очіпок і намітку). Це символічне приєднання молодої до жіночого гурту знаменувало її остаточне прощання з дівуванням. Хор нагнітав емоції, співаючи жалісних пісень. У домі свекрухи після привітання й частування молодих відводили на шлюбну постіль у комору, а весілля вирувало аж до пізньої ночі, співаючи "сороміцьких” пісень.