Кожного року у третю неділю травня в Україні вшановують пам'ять жертв політичних репресій 1930-х рр.
Репресії почалися із 1934 р., коли було вбито секретаря компартії СРСР Кірова (перед тим, про що рідко говорять, сталося серйозне непорозуміння між ним і Сталіном). Тоді ж було прийнято рішення боротися із тими, хто посягає на життя представників радянської влади. Неможливо підрахувати кількість жертв політичних репресій у сталінську добу. Інформацію про це старанно приховували. У 1937 р. партійне керівництво заборонило оприлюднювати перепис населення, хоча висновок можна зробити із попередніх: у 1926 р. в Українській РСР проживало 29 млн. населення, а у 1939 р. було записано ту ж саму кількість! Хіба за 13 років нічого не змінилося?! Авжеж змінилося!!! Але про такі зміни, про масовість знищення "ворогів народу", їхніх сімей не треба було знати нікому, бо до цієї категорії вносилися не вбивці, не зрадники, а ті, хто не підтримував політику радянської влади, не хотів йти до колгоспу, хто підтримав, чи краще сказати повірив, в "українізацію"... Робилося все, щоб жорстокі вбивства виправдали. Арешти, заслання, катування невинних людей пояснювали надзвичайною необхідністю захистити владу, зберегти "спокій" у суспільстві, де таким "зрадникам" нема місця. Справи розглядали майже миттєво, без суду, навіть без суттєвої причини для звинувачення! Для цього створювалися "трійки", які швидко вирішували справи, що їм доручало вище керівництво. Бо ж називалося це "загостренням класової боротьби на шляху будівництва соціалізму", а не масовим терором проти мирного населення. Вже у 1920-х рр. активно створювалася система таборів, кількість в'язнів в яких збільшувалася. До Сибіру було вислано приблизно 1,5 млн. селян, добрих господарів, які вміло керували своїм господарством, не хотіли віддавати все до колективної власності, але для радянської влади такі селяни-куркулі становили величезну загрозу. Теж саме сталося із діячами культури, які після проголошення політики "українізації", писали прозові, поетичні твори, статті, створювали літературні спілки і головне - не виявили бажання писати на замовлення влади! У 1937-1938 рр. вироки підписували один за одним, кого ув'язнювали, кого висилали до концтаборів, а кого розстрілювали... "Ворогів народу" ставало все більше й більше... Про звірські методи, про мільйони людських жертв свідчило ще й те, що партійне керівництво почало знищувати своїх, тих, хто знав забагато про всі сфабриковані справи проти "ворогів народу"...
Ще не один злочин вчинило радянське керівництво, особливо за Сталіна, після війни йому не давало спокою те, що "вороги народу" могли дати відсіч, що вони боролися, організували активну пропаганду за кордоном і розповідали про всю правду СРСР. Масові репресії - це не що інше, як злочин тоталітарного режиму в особі Сталіна і компартії, які не мають виправдання!
37-38 рр. - це не просто знищення великої кількості населення України - це знищення його духовного, культурного і наукового потенціалу. Саме завдяки цим рокам, рокам Голодомору і війн бідність і відсталість України в деяких культруно-духовно-наукових напрямах набуває просто нестерпно гнітючого і принизливого піку своє низькості. Чому про це пишу? Хочу, щоб ви розуміли, що це трагедія України не тільки кількісна, але й духовна, культурна і наукова. 37-38 рр. розстріляно в Соловецькому таборі близько 300 українців, серед яких просто ГЕНІАЛЬНІ особистості: Микола Зеров (філологи особливо розуміють це), усім відомий і насправді великий Лесь Курбас, Яловий, Підмогильний, Микола Куліш і інші. Цинічно розстріляно, а навіть лише тому що - українець. А ми сьогодні як часто буваємо псевдоукраїнцями, бидлом і боягузами?! Розстріляти би...
І врешті, з однієї сторони - ми маємо абсолютно засудити режим Сталін і компартії, маємо вперто виховувати розуміння в молодого покоління різниці між знищення української державності і дурниць, якими прикривалися ці злочини. з другої сторони - ми повинні узяти в руки молитовник і помолитися за тих, часто однолітків наших, які просто хотіли бути українцями.... І врешті - та ж монета. маючи ті дві сторони. НІКОЛИ не втрачає своє вартості - вартості іще однієї важливої сторінки історії України, як ланки великого ланцюга державності і незалежності нашої Батьківщини.
Биківня - це селище біля Києва, яке було так би мовити цинічним і словесно вульгарним "пунктом збору" уже мертвих цинічно знову "тих" жертв політичних репресій. За різними оцінками - там поховано, хоча, яке в біса поховано - зарито, затоптано від 100 до 150 тис. людей... Усвідомили? 150 тис. людей!!! 2-3 людини на метр квадратний!!! - І ось це є ті ЕМОЦІЙНО забарвлені слова, через ось ці ФАКТИ наша уява мусить гвалтувати наш мозок до сліз! Кожне дерево обмотане вишитим рушником - бо кожне дерево святе: привели, розстріляли, зарили, а кров засихала чорними згустками на корі тих дерев. Чия кров? Ви усвідомлюєте це чи ні? Адаптувати до сьогодення - маєш свою ідеологічну позицію - розстріляти. не хочеш колективізації (тобто все своє віддати всім, грубо кажучи) - в Сибір!, займаєшся приватним бізнесом - розстріляти тощо. Це трагедія СВОБОДИ як такої. Це трагедія в нашій голові, що радянська демократія є утопізмом з двох сторін медалі, це трагедія нашої заангажованості - тому що якою ціною оплатила наша нація незалежність - і як ми нею користуємося (вульгарно, але все ж!). Купивши собі телефон за 5 тис. грн. - ми берегтимемо його як зіницю ока. А кров сотні тисяч людей, мільйонів - ми зливаємо у помийне відро... Але якщо ми забудемо за ким б'є сьогодні цей дзвін. то він завтра битиме за нами....
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
